ЧАЙКА (Скорочено)



Категории Степан Васильченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ...Не вперше ти мене питаєш: чи давно я дома бував, або чи не мав iз нашого села од матерi хоч якоï звiстки... Сестро моя, зеленая руто... Уже ж я цiлими роками дома не буваю, i дома не буваю та й вiстi не маю. Тiльки тiï й вiстi, що учора увечерi iз нашого краю вiтри-поштарi пролiтали, коло моïх вiкон зупинялися, у вiкна гримiли, бряжчали, нiч не давали спати... (З листа). По садах вiтри гасають, а над садами зорiє небо осiннє. Маленьку хату оступили кругом високi ясени. З ясенiв спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу на зiв'ялi пiвники, сережками чiпляється в бур'янах. Крiзь бур'яни блимає низеньке вiконце, блакиттю мальоване, у вiконце шматок бiлоï стiни видно в хатi, а на стiнi на бiлiй з-пiд чола позирає невеселий селюк у шапцi. Чорнобривцями заквiтчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний... Очима до нього сидить на полу мати — праву руку на груди поклала, а на лiву — голову схилила. У тiй лiвiй закам'янiв звернутий аркуш поштового паперу. Ходила прохати сусiдського хлопця, щоб листа написав синовi — грамотiя дома не застала. Сiла, думає, щоб чого не забути. Так-то, не думавши, не гадавши, довелося з отим селюком засмученим у старiй хатi невеселого доживати вiку... Вiтри гудуть, а ясени скриплять, а матерi дрiмає-ться. Дрiмається та й вчувається, що то, пустуючи, по гiллях гойдаються дiти. Го-ой-да! Го-ой-да-ша!.. Було у матерi ïх, синiв, троє. Максим — найстарший, Петро — середульший, третiй — той Андрiйко безталанний. Четверта дочка — Маруся. Максим у книжках кохався. Петро любив майструвати, а той Андрiйко безталанний усе малював хату з ясенами. Дочка була, як рута,— швидко взяли на сторону багатi люди. Стали сини зростати. Як були маленькi — голова в матерi болiла: в того чобiт немає, в другого — свитини, третьому — на книжку немає де взяти... Попiдростали — заболiло серце: треба ïм раду давати, а яку? Нi в хатi, нi коло хати... Хотiли далi учитись, так за що? Летiть, дiти, в свiт долi своєï шукати. Порозлiтались. Всi троє по наймах... Шлють додому листи — нерадiснi. Обкладеться мати в сирiтнiй хатi тими листами, дивиться на них темними очима, сусiдi жалiється: — Оцей пише: гiрко, а цей пише: важко. А що вже цьому Андрiйковi безталанному, то й за всiх краще: i вихорiв, i виболiв... Було його i в Таврiï, i в Одесi, i по шахтах, i по Кримах, i по Римах... Сумує: чи всiм у свiтi така доля вдовиченкам, як моïм трьом? Аж ось мов буря: Воля!.. З'ïхались всi три до матерi, обшарпанi, марнi, проте веселi. Раз у раз повна хата гомону,— сперечаються, спiвають, та все з тiєï книжки вичитують, що привезли з собою. — Хоч би ж ви менi сказали, про що ви в тiй книжцi читаєте? А той Андрiйко безталанний — вiн змалку на серце чуткий,— розгорнув вiн тую книжку, кличе матiр: — Ось сядьте отут коло мене... Та як вчитає-вчитає з неï, як у золоту сурму засурмив: Чи ми ще зiйдемося знову? Чи вже навiки розiйшлись?.. Так i облили матiр сльози: — Бачу я, дiти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте? — Поïдемо, мамо, учитись. — I Андрiйка берете? А вiн скривився, сiрома, та нiби в докiр: — А хiба уже як менi, то й вiк ходити з темними очима? — Та як на мене, то хоч би i всi учились, тiльки за що, дiти? Обiзвався старший: — Не журiться, мамо,— iде правда на землю. Всi будуть учитися, хто хоче, без плати. Зiтхнула: — Не-е буде цього, дiти, мабуть, поки й вашого вiку! — Буде! — аж очi заблищали. Повинно буть, бо сонце стане I оскверненну землю спалить!.. Дiвер був у вдови — брат покiйного чоловiка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дiд. Сам сивий, а очi чорнi, як у цигана,— ненажернi, мстивi. Почув, що всi вдовинi сини ïдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справдi братовi злиднi не вийшли у люди. Ранiш у хату було не нагляне,— тепер прийшов; постерiг, коли не було синiв у хатi, заходить: — Що це ти надумала, братово! Чи ж з твоïми злиднями дiтей учити? Нащо воно тобi? Давай в найми — хай учаться робити. — Знають, брате, вони тих наймiв. Добре вони сидять ïм у печiнках. — А ти на легкий хлiб хочеш ïх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш! I почав: — Знаєш, якi тепер часи? Ця воля недовга буде. Гляди, щоб замiсть легкого хлiба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали! Аж розсердилася мати: — Чи попадуть там, чи нi, а ти вже крячеш над дiтьми, як чорний ворон. Почервонiв, розсердився: — Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнiв на тебе до самоï смертi i на порiг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене! — Не бiйся, брате, не оббивала я до цього тобi порогiв, не буду й тепер. Пiшов. Пороз'ïздились, як i не було. А як од'ïжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжцi,— на стiнi малювання. — Оце вам, мамо, щоб не самi були у хатi. Змалку рiдного ми не знали, то нехай буде оцей нам за батька. Вiн нас розуму навчає i на стежку ставить. Осмiхнулась мати, розглядає: — Бач, якого знайшла собi!.. Та й заквiтчала i в рушник прибрала. Зима морозна, люта. В хатi холодно, вiкна понакипали. Лежить на холоднiй печi, стогне. Недужа. Не дотримав дiвер слова — зайшов. Не розважати чи помогти — суму та жалю нагнати. — Що, невiсточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холоднiй хатi кригнеш? Ге! Думала — грошi будуть слати, аж i вiстi од них немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго. Ходить по хатi та все бистрим нелюбим оком на стiну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпiв : — А це нащо повiсила? Бач, ще й у квiтки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвiтнє. Не хотiв робити — тiльки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю. Стогнучи, обiзвалась: — Хай висить. Не руш! — Ой, дивись, щоб i тобi чого не було за нього! Думаєш, подивляться, що стара? — Дарма! Менi буде, не тобi! Розсердився. — Тьху на твiй розум! Ну, лежи ж! Пiшов. Поки був у хатi, держалась. Пiшов — заплакала: — Сини моï, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару! Не чуть, та й не чуть... Минула зима, прийшла весна, лiто проходить. Аж так: пiшли чутки — почали людей у тюрми брати. Болить материне серце — вiщує щось. До ворожок — а ворожки, старi вiдьми, теж щось чують — всi в один голос: Недобре, сестро, випадає твоïм синам, та й не одному, а всiм. А дiвер ходить помiж людьми, теж серце матерi крає: — Не iнакше, як сидять. Усiх таких беруть — i ïх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже i буде ïхнє зверху. Не так виходить! Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало рева листя, як грiм, прилетiла в село з мiста звiстка: Рятуй дiтей, стара чайко, бо гинуть!.. Один село проти пана поставив — сидить у Києвi, другий не пiшов царевi служити — посадили в Катеринославi, а третiй, той Андрiйко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такоï, що тепер лежить у Лубнах у лiкарнi, помирає. А пишуть про цеє не самi вони, пише дочка Маруся, та, пишучи, разом i свою долю проклинає: Краще втопитись, чим пiти бiднiй за багатого. Просить-благає — провiдайте! Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетiла, як чайка. Вiк прожила, по свiтах не бувала,— на старiсть довелося... Ïхала до Катеринослава — завернула дочку провiдати. Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матiр, на плече впала, ридає: — А що, може, б'є? — Нiвечить i б'є мало не щодня! Розповiдає: ранiш iще не так, а це як забрали братiв, жити не дає: брати твоï вороги менi i ти менi ворог. А це був менi од Максима лист,— хотiла якого рубля послати. Побачив — бив. Не смiй, сяка-така, тим босякам грошей слати! Грюкнуло в сiнях — затремтiла. — Чого це ти, дочко? — Вiн! — Благає: — Мамо, голубко, може, буде бити, не кидайтесь боронить!.. — Не буде того, щоб при менi мою кров тут нiвечив,— краще з хати пiду. Увiйшов п'яний, червоний, свiтить очима, як скалками: — З ким ти тут шепочеш? Побачив — не поздоровкався. — Ага! — матiр виписала. Думаєш — злякаюсь. Може, i ця приïхала по грошi? — старцi чортовi! — Не по твоï грошi я приïхала — свою нещасну горювальницю провiдати. За сакви, за костур: — Прощавай, дочко, виходь за ворота. Вiн: — Ще й дверi одчиню!..— Одчинив. Пiшла з двору, не оглядаючись. Геть-геть вийшла за село в степ — аж чує — за нею стугонить: летить, кричить, плаче: — Мамо! Простоволоса, з свiжими синяками. — Я ж вас, мамо, стiльки рокiв сподiвалась, як свята. Вернiться, хоч нiч переночуєте! — Не подоба менi, дочко, i одну нiч ночувати в твого ката. Посiдали в степу i наговорились, i наплакались. Наостанку радить мати: — Кидай його, дочко, хай вiн горить iз своïм добром. Кидай, бо пустить твiй вiк на марне. Задумалась дочка. Далi заплакала: — Я вже про це, мамо, не раз думала, дiтей жаль. Вони ж загинуть за таким батьком. — На те не вважай,— бери дiтей з собою. Якось будемо жити. Оце моя тобi остання, дочко, рада. Прощаючись, дочка виймає вузлик, за слiзьми його не бачить. Вив'язала з узлика три срiбнi карбованцi, дає матерi. — Будете бачить, передайте братам кожному по карбованцю. — Не буду я, дочко, брати в тебе цих грошей, не буду й передавати, обiйдуться моï сини i без його грошей. — 0, мамо! Та це ж моï грошi! Та невже я не заробила в його, щоб... — Не доказала. Заридала гiрко, гiрко: — Я ж i так, мамо, нещасна, нащо ж оде й ви завдаєте жалю та слiз! Шкода стало: взяла. Iде — печуть ïï тi три карбованцi огнем. Дiйшла до мiста, знайшла убоге дворище та й повкидала тi три карбованцi.— Нехай знайдуть, може, чиïсь дiти... Гуркотить машина. У вагонi повно всякого люду. Коло вiкна збився гурток, посерединi стара жiнка з латаними саквами. Плаче, побивається, чужим людям, як рiдним, своє горе розповiдає: про СИНIР про дочку, про зятя. I знову про синiв: про Петра, i лро Максима, i про того Андрiйка безталанного. Плутає iмення,— голова забита. Розкаже раз, другий — знову починає про те ж: — Приïхала в Катеринослав до Петра,— там сказали, що його надiслано вже в Харкiв. Поки поïхала в Харкiв, а вже його й там немає. Кажуть, треба було, бабо, ранiш приïздити, бо вже твого сина послали аж у той Нарим... — То так i не бачили? — Постояла коло ворiт, подивилась на тi страшнi стiни мурованi, виплакалась, та оце ïду до Андрiйка... До цього ïду, а третiй, Максимко, з думки не йде, бо й до нього ж треба, бо й тому горе... — А де ж, бабо, цей уже твiй Максимко? — А Максимка посадили в Києвi. — Теж у тюрму? — В тюрму ж — не куди. Збоку сидить панок — перснями грається. Чмихає носом, вертиться на мiсцi, не всидить... Далi не втерпiв: — Добре ж учила, бабо, синiв, що одного й другого в тюрму посадили. Може, й третiй туди б попав, коли б не хворий? Га? Дивиться на свого сусiду, осмiхається. Примовкла жiнка, тiльки зiгнулась, скривилась-скривилась так, нiби вiн тими словами колючку загородив ïй у груди... Добре й тут нагодила: iз станцiï прямо на кладовище... Скiльки золота, золота того сумного, осiннього... Скрiзь помiж хрестами, помiж могилами, по лавочках, навiть на пам'ятниках i хрестах... На кладовищi од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить помрiється обмареним очам, що то повно скрiзь весняного сонця, його золотого, гарячого промiння. А глянеш удруге — i серце заниє: нема сонця,— то золота печаль. Сум... Над свiжою могилою — молодь, шумить, як зелений сад. Стоïть тихим часом подих юностi. Блиск молодих очей, запальнi промови, гомiн... Жiнка... сакви на плечах. Марна... Плаче. Оступили: — Що таке? Хто ви, бабусю? — Ох, дiточки моï,— та це ж Мого Андрiйка ви тут поховали! Зашумiли: — Мати! Мати! Дали виплакатись. Розпитували, далi почали про сина розповiдати: один поспiшає розповiсти перед другим. - А чи знаєте, бабусю, що у вашого Андрiйка був талант? Зводить на них заплаканi, зацiкавленi очi: — Як се, дiти, талант? Пояснили. — Маляр був би з нього людям на диво та на радiсть. Розмовляли, розважали, поки й сонце зайшло. — Ходiмо, бабусю, з нами, ми вас переночуємо. Затурбувалась: — Нi, нi. Оставте мене, дiти, тут. Не домагались... Тихо-тихо розiйшлись, залишивши стару у сина в гостях одну. Так i просидiла над свiжою могилою всю нiч, при зорях розмовляючи з сином. Припадала головою до могили, питала: — Чи ти оце чуєш, сину, що я говорю до тебе? А як почало виднiти, умилась росою, пiшла до базару, питається: — Де б я тут найнялась хати мазать або води носити? Киïв... По бульвару плентає, як нiчна тiнь серед бiлоï днини, стара жiнка. Коло личакiв — курява, як димок,— всилу ноги пересуває. Чи невидюща, чи на ноги недужа. На плечах — сакви, в руках — костур. Спинилася коло лавочки, де веселою юрмою сидiла молодь. Дивиться на юнакiв, хоче щось спитати — очi засвiтять щирiстю, та й знову погаснуть. — Боïться. Помiтили. Привiтно: — А що вам, бабусю? Губи ворушаться — щось каже — не чути. — Голоснiше, бабусю, не чуємо! Пiдiйшла ближче: — Скажiть, будьте ласкавi, де у вас тюрма пересильна? — Далi. Отам-отам! Бачите отi тополi, так за ними. Одвiдувать когось iдете? — Максимка, сина... Iду, та й не знаю, як менi туди доступити. Кажуть, що може й не пустять. — Пiд слiдством? — Егеж, еге, — пiд слiдством. — То, мабуть, таки й не пустять. — Радили прохати начальникiв, може, зглянуться, що я стара та дуже здалека. — А звiдкiля ж ви, бабусю? — Ох, сяду я, дiти, коло вас та трохи спочину. Сiла на лавочку. — Здалека я, дiти, дуже здалека: може, чули, є там село... А незабаром вже розповiдала i про дочку, i про Петра, i про Максима. А надто про того Андрiйка. Все пригадала. Згадала й те, як лежав недужий колись, вернувшись з Криму, кавуна забажав. — Дуже любив ïх вiн змалку. Скривився: Так оце б я, мамо, кавунця з'ïв, так з'ïв... А в неï лежав у скринi срiбний карбованець,— збиралася восени хату крити,— пожалiла — не купила. Зiтхнула, похитала гiрко головою: — Кажуть: талант... Гiркий, сину, був твiй талант. Витирає очi полою: — Сину мiй безталанний, та коли б же я була знала, що ти ще й людям будеш до чогось гiдний, то я б тiï й останньоï ночi недоспала та тiï людям мiтки пряла... Оточили, слухають, як води в рот понабирали. Очi дедалi смутнiють, обличчя темнiють, нiби в хмару зайшли. Хтось зiтхає з глибини: — Погостювала бабуся в дiтей. — Отож такi гостi: з дочкою в чужому наговорилась степу, а в сина насидiлась на могилi. Не знаю, як пощастить тут... Ох!.. Задумалась. Кинулась — бере сакви на плечi: — Пiду я вже. Коли не пустять, то хоч подачу, може, приймуть. Купила груш, сливок трохи, булочку... Треба б чогось кращого, так грошей обмаль. I то мусила заробляти: найнялась хату мазати... У мiстi, у євреïв... На хвилину спинилась, i в очах пролинула якась хмарка. Зiтхнула, похитала головою: — Отам iще щастя! Тiï бiднi дiти як бур'ян ростуть, та в чиряках, та в болячках, та нестриженi, та замурзанi. Я вже сама ïх i помила, i постригла, i лiкiв ïм дiстала. Дивись, кажу, Хайко,— це до матерi: — щоб ти менi отак i отак робила! А то народить народила, та й покидала, як щенята... — Прощавайте, дiти... Спасибi за раду. Грати... Повно ïх нагнали, повно — сiсти нема де. Всi молодi, як зелений лiс. Гомiн, спiви — нiби на свято зiбрались. Стелять собi шлях далекий: Куди вони йдуть. Там бори гудуть... А один молоденький безусий — зовсiм дитина, з Кобзарем у руцi, як iз молитовником, все коло вiкна отирається. З ранку до вечора. Все йому цiкаво, що там на вiльному дiється свiтi: дядько на возi, i чиясь коза... Кличе: — Товаришi, а подивiться, що воно за жiнка сидить проти наших вiкон. I вчора цiлий день сидiла, i сьогоднi сидить. Сидить та все на вiкна позирає. Один по одному — стовпились коло вiкна, крадькома виглядають за Ґрати, гомонять: — Бiдна бабуся — певно, десь до сина примандрувала! — Та, видко, й не зблизька — одiж якась незнакома. Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волинi, другий — понад Десною. — Буханчика з калиною привезла, сердешна, синовi,— жалiє жвавий хлопчик. Максим лежав на нарах. Снилась йому сю нiч хата пiд ясенами, i пiвники в городчику, i брат Андрiй — вже не хворий, веселий-веселий, радiсний, як тiльки малим бував... Цiлий день як обмарений ходив, думав про долю, що розiгнала ïх по чужинах... Почув розмову, устав, пiдiйшов до гурту. Визирнув i собi через плечi у Ґрати... Думає: такi свитки носять i в нашому селi. Нагнувся, придивляється. Далi зразу: одного в один бiк, другого в другий, мовчки порозпихав товаришiв, прожогом рвонувся до вiкна. Очi заблищали, сам загорiвся, серце билося, аж збоку було чути. Продерся до Ґрат, тикається лицем то в одну дiрку, то в другу — далi лицем до холодного Ґратища як прикипiв. Крикнув на всi груди: — Мамо!.. Всi аж кинулись од нього. — Мамо Ковалихо! Жiнка на шляху здригнула, пiдвела голову, повела очима по вiкнах. Побачила, схопилась, бiжить до стiни. Плутається з саквами, руки вгору пiдiйма, як крила, мов до Ґрат летiть зривається... Щось говорить — не чути. Мов iз гнiзда чорний крук стрибнув ïй назустрiч. Навперейми руки розставляє. Стала, благає, кланяється, руку до серця кладе. Наставляє проти грудей багнета. — Мамо! Тiкайте од нього, то скажена собака! Не чує: нагинається, ловить його руку цiлувати. Люто шарпонув ïï за плече, повернув до себе спиною, турнув межи плечi кулачищем. Упала лицем на шлях, аж сорочка блиснула. Покотились сакви, посипалось iз саков: хлiбець, полотняна сорочка, кiлька грушок... Iз-за Ґрат, як грiм: — Шкура! Гадюка! Буде правда на вас, на катiв, буде суд! Тремтять Ґрати.
ЧАЙКА (Скорочено)