Свекор



Категории Степан Васильченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого чола, тiєю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цiєï весни пошили штани. Дома Василько часом як почне старувати, то всi тiльки дивуються! За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiллє борщ з ложки, — Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: А нащо так накришувати та наляпувати! Або забуде хто шапку в хатi зняти, — вiн зразу видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: Он бач, що там таке! Не вподобається йому що-небудь — зараз на пiч, укриється рядном i почне звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас недобре, i те не так, як у людей ведеться! Батько було слухає, а потiм скаже: - Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!.. Отакий Василько. Недурно всi в сiм'ï взивали його свекром. Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ïх бубонить собi. - Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попiд пiччю. - Ну, так i женiть, коли пора! — озвався з-пiд печi Василько. - От такоï!.. — смiється, дивуючись, мати, — а до школи ходити вже й не хочеш? - Що менi та школа — хлiба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця. Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув на матiр, на дiти та й промовляє: - Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна! Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн срiбнi своï рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову. - Тiльки котрого б нам з трьох женити? — мiркує батько далi. — Миколi он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки своєï... хiба Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше має охоти, нiж до вчення. Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби не про його й рiч... - То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько. — Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить? - Ги!.. — засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жартує батько. - Ну, то чого ж там смiятися! — промовляє поважно батько. — Кажи: коли женити — будемо женити, коли нi — пiдождемо. - Кажи, Васильку, — то, може, сьогоднi де-небудь i засватаємо дiвчину, — обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх — нiхто не смiється. Чому б i справдi менi не женитись? — подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi та погукував би до неï: Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.. - Ну, то як же? — казала мати. — Хочеш одружитися? Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи рот рукою: - Хо-чу!.. - Ну, от i гаразд! — каже батько. — Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на примiтi яка? А в Василька й справдi є вже одна дiвчина на думцi. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тодi, як вирятувала його з багнюки, як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще. - Ганну хочу, — промовив Василько смiливiше. - Ганну то й Ганну, — згоджується батько, — тобi виднiше. Та коли казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi боже, Василю! Василько знає, що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось соромився й тiльки чмихнув носом. - Ну, то не будемо ж i гаятися, — каже далi батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матерi. Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, дає йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить. - Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, — каже до його батько. — Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити? В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити — то вже й не до душi йому... - А де ж я грошей вiзьму? — спитав вiн. - Як де грошей вiзьмеш? — дивується батько. — А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазяïном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати. - Е-е!.. — протяг Василько з непевнiстю. - Будеш уже сам усе робити — себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько. Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що розпочав таку справу! - Я не хо... — промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми. - Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько. — Хто ж нас з матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усiх годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню? Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою... Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив: - Я ма-а-лий ще!.. Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали. Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч! Часто пiсля того питали його: - А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потiм поважно одмовить: - Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!.. 1911
Свекор